Українське народознавство як навчальний предмет. Валерій Шевчук.


Український поет Олександр Бучинський-Аскольд у 1678 році написав панегірик «Чигирин», присвячений героїчній обороні козацької столиці від турків. І от у цьому творі звертає на себе увагу одне місце: поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б нам тлумачити в наших школах «літеру», тобто по-своєму подавати й історію землі нашої, й мови нашої, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда.

Слова знаменні, бо моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його «літеру» тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові. Істина, здавалося б, абеткова, але ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі й болісно відчуваємо, що це таки справді немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж «літеру» з усім безсоромним цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово, тобто з'явити бачення себе, народу свого, звичаїв, історії, національного самоусвідомлення, розуміння сусідів тощо. Через це в українській свідомості, кількасотлітньо пригнобленій, витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини нашої, і на цій основі навчались та й учили дітей своїх та внуків чи й правнуків — так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологі? ю; інші, на противагу до перших, намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованої користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі ледве не пуп земний, центр цивілізації — це хвороблива реакція на гніт і умалення свого національного «я». Треті йшли шляхом проміжним, з'єднуючи самопізнання із тими-таки імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у ХVІІ ст., в яких кістки українські, а тіло («м'ясо») польське, а за Росії вже те тіло (чи м'ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, вузів, друкарень та й можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою «літеру» від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи припинялися у сховищах, а книжки нищилися, заборонялися, ховались у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджувалися і обпльовувалися псевдонауковими чи публіцистичними працями, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: «Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа» — і «правда пребуде вовіки», бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з'являться. Отож, хоч ми й не мали своїх устояних і виважених підручників із народознавства, які б масово розносили через школи правдиве знання про нас як реальну в цьому світі субстанцію, однак упродовж століть все-таки писали величезну свою народознавчу книгу і, можна вважати, таки написали її, хоча не все в ній до кінця зрозуміли чи з'ясували. І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія — всі оті сотні фольклорних збірників та етнографічних праць; скільки оповіла про наші глибинні корені археологія — це знову-таки сотні збірників та праць; як уперто й систематично писалися протягом віків наші літописи, як правило, всі рукописні, і все для того, щоб не гасла історична пам'ять у народі, а за ними прийшли фахівці-історики, які написали історію нашої землі. Яку різноманітну й багатовікову ми мали літературу, котру ще треба нам вивчати та пізнавати, яка своєрідна у нас музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво — все це складники великої нашої, спільно твореної, книги народознавства. Який складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були все-таки не освічені верстви суспільності, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними (латинською, польською, грецькою, церковно-слов? янською, російською), а саме народні, як їх називали, «темні» маси, від яких тільки в ХІХ ст. було нарешті взято, як виключно літературну, мову народну. Не завжди наші освічені й «темні» верстви жили однодушно і в одній культурі. Так виходило, що культура писемна то вивищувалася, то заникала, а народ, що його зневажливо називали «темним», тисячоліттями тримав у пам'яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися та й мислити, а відтак зберігати сво? етнічне й національне «я». 1 хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу постійно ставав ферментом відродження, повернення в пенати свої до самоусвідомлення і самовоскресання блудних синів своїх, і живив себе й оті верстви освічені (до речі, не забуваймо заслуг і праці й цих, бо й вони зуміли зробити й написати немало пам'яток нашого духу), і саме він має ту неперехідну заслугу, що, не зважаючи на дикі й тяжкі катаклізми, які довелося пережити в історичному бутті, ми все-таки не розчинилися і не зникли з лиця землі, як розчинилися і зникли десятки, часом, може, й сильніших за нас народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні, часто дивоглядні крововилиття, які довелося витерпіти, а найбільші з усіх — у столітті двадцятому, в якому ми воскресаємо вдруге. Саме тому таким нагальним стає викладання у навчальних закладах цього нового предмету — народознавства, бо годі уже пізнавати себе ховано, підпільно, з позирками, зі страхом, компромісно, через підтексти, тобто напівправдиво, — ми нарешті зробили собі власний дім, у якому, як писав Тарас Шевченко, своя правда і воля. Народознавство — широкий предмет. Він не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші; зрештою, це й не властиво нам, бо за своїм характером ми не імперіалістичний народ і доля наша — не напад і загарбання чужих земель, не поневолення чи денаціоналізація сусідів (хто чинить це, кладе собі на плечі тавро ганьби), доля наша — оборона і боротьба за самозбереження. Тому й народознавство для нас — це тільки пізнання себе в собі і в світі, своїх коренів та свого внутрішнього «я».

На нашій землі в різні часи жили різні племена й народи, які були й дружні, й ворожі нашим предкам, але вони розчинилися в часі, а ми — ні. Отож не зневажатимемо і їх, адже одні із цих племен та народів стали етнічними нашими предками, а інші — ні; зрештою, не завжди можливо це досконало і правдиво дослідити через брак джерел; отже і етногенеза наша — це не тільки історія нашого етносу, а й історія всіх, хто жив на землі нашій і залишив на ній свою культуру — будьмо ж їхніми доброзичливими спадкоємцями. З другого боку, народознавство — це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.

Народознавство — це не лише історія нашої єдності, але й роз'єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне. Народознавство — це історія вірувань, що існували на нашій землі, і про все треба сказати об'єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть панівного, — пізнаймо їх спокійно й належно. Нарешті, народознавство — це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культури, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Народознавство — це пізнання того, чому ми такі, які і сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, відпокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє пробуття під сонцем. Не може ані людина, ані народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство — це пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу — це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство — це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Саме для цього й написана книжка Галини Лозко "Українське народознавство". Авторка намагається по-своєму осмислити українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасніших наукових концепцій.

Значення такої книги посилюється ще й тим, що цей багатоплановий матеріал з різних галузей знань про українців і Україну дібраний та систематизований однією дослідницею.

Галина Сергіївна Лозко народилася на Миколаївщині. У 1977 році закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала вчителем української мови та літератури, викладала образотворче мистецтво. Згодом почала викладати українознавство в Київському політехнічному інституті, де писала свій курс історії української культури.

Галина Лозко є автором ряду статей з народознавства: «Етногенез та антропологія українців», «Мова і генетичний код», «Забуті праці про пеласгів», «Праукраїнський календар», «Символіка обрядового хліба», «Віра українців» та ін. Друкувалася в часописах: «Київ», «Книжник», «Українська мова і література в школі», «Народознавство», «Самостійна Україна».

В 1994 p. побачила світ її книга «Українське язичництво», видана Українським Центром Духовної Культури.

Нині Галина Лозко викладає народознавство в одному з київських вузів, а також читає лекції для вчителів, творчо працює для просвіти українського народу.

Валерій Шевчук

  • 0
  • 10 июля 2010, 09:46
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.