Кінець Галицько-Волинської держави


Властиво про катастрофу можна говорити лише з точки погляду залишення експанзивних плянів Данила на східню Україну. Як політичний організм у конфлікті з Золотою Ордою, Галицько-Волинська держава не лише встоялася, але й зберегла фактичну незалежність, визнаючи хіба номінально татарську зверхність. Особливо виразно видно це по тому, що крім Данила жоден галицько-волинський князь більше не їздів до Золотої Орди.

Тимчасом східньоукраїнські володарі (не кажучи вже про московських) мусіли, принаймні, вступаючи на престол, їхати випрошувати собі підтверджуючий ханський ярлик. Без такого ярлика вони ще не вважались князями. Соціяльну небезпеку з боку Болоховців і всяких «татарських людей» вдалось Галицько-Волинській державі знищити. Це один з небагатьох випадків в історії, коли українська провідна верства зуміла справитися з національним і соціяльним питанням. Приймаючи на увагу трудне становище супроти могучої орди, треба признати тим більшу заслугу таким як печатник Курило, дворський Андрій і інші ледве знані по іменах сподвижники Данила, з яких складалася ця верства. Але всеж невдача плянів короля мала характер катастрофи: вона припечатала долю Галицько-Волинської держави, що залишилася скалком української території, рано чи пізно, засудженої на загубу серед сильніших сусідів. Про новий наступ на орду годі було й думати. А зречення з природніх та людських резервуарів східньої України означало зречення з можливости стати першорядною воєнною потугою. Наступники Данила не змогли стати тим ядром, довкола якого кристалізувався би визвольний протитатарський рух і так втратила їх держава всяку рацію існування. На вазі цього твердження нічого не зміняє обставина, що завдяки внутрішнім усобицям у Польщі й Угорщині, позиція сина Данилового, Льва І (1264— коло 1301), була ще досить блискучою. В рр. 1281—1283 вдалось йому навіть сягнути за гори і на досить довгий час заволодіти Карпатською Україною. Переходове панував Лев також і в Люблині.

Кто будет сдавать ЕГЭ 2011 по Истории очень рекомендую дочитать до конца. Конец Галицко-Волынского княжества очень интересный факт в истории Киевской Руси и он обязательно будет упомянут. Не поленитесь!


На Волині сидів син Данилового брата і вірного помічника Василька (помер 1270), Володимир (1270—1289), і молодший брат Льва, Мстислав. Хоч всі ці князі не дуже ладили між собою, але в зовнішній політиці виступали вони солідарно. Вся держава зєдналася знову під берлом короля Юрія І Львовича (приблизно 1301—1308). З королівського його титулу можна думати, що він відновив зносини з папою, як за Данила. Резидував Юрій у Володимирі; видимо Волинь і далі лишалась головною опорою княжої влади.

Найбільшим успіхом короля було засновання галицької митрополії (1303). Після спустошення Києва Татарами, почали митрополити-Греки вчащати на Московщину, де під татарською владою залишились багатші князі, які їх могли краще протеґувати. Тимсамим українська церква почала попадати під чужий ворожий вплив. Коло 1300 митрополит Кирило III назавше переселився спершу до Владіміра, а потім до Москви, Україна залишилася без церковного голови. Тоді Юрієві І вдалось добитись у царгородського патріярха засновання нової митрополії в Галичі, яка проіснувала до кінця держави Романовичів (1347), коли її, завдяки інтриґам Москви, патріярх знову скасував. За наслідників Юрія І, Льва II та Андрія (приблизно 1308—1323), які правили разом, втратила Галицько-Волинська держава Карпатську Україну на користь Угорщини (біля 1320), та Турово-Пінщину на користь Литви, яка перебрала справу обєднання та визволення українських племен. Ці всі втрати були симптоматичні: королі Карл-Роберт угорський і Владислав Локетек польський перевели далекойдуче обєднання своїх народів і починали натискати на державу Романа, що від часів Льва все ще по інерції дотримували добросусідські взаємини зі слабнучою ордою.

Князь Юрій ІІ Болеслав (1323—1340) походив з князів мазовецьких і доводився лише родичем Андрієві та Львові II, що зійшли зі світу, не залишивши нащадків. Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управлінця. Правильно оіцнюючи небезпеку зі заходу, шукав Юрій II союзу зі спорідненою потугою Литовсько-Руського князівства Ґедиміна та надав його синові, Любартові, Луцьк. скоро попав він у непорозуміння з галицькими боярами, які й отруїли його. Можливо, що це отруєння сталося у звязку з чужоземною інтриґою. Польща і Угорщина заключили між собою 1339 союз, договорившись про поділ спадщини Романовичів; на першу ж вістку про смерть Юрія II. Болеслава, вирушив польський король Казимир Великий на Галичину. Та цим разом вдалося йому захопити лише деякі пограничні міста (мабуть Сянік). Перемишльський воєвода Дмитро Детько встиг згуртувати довкола себе боярство і прикликати на допомогу Татар. Галичина визнала князем Любарта, що вже сидів на Волині (помер біля 1384), хоч у дійсності вся влада лишалась в руках боярської олігархії. Признання Ґедимінового сина, розуміється, забезпечувало підтримку Литви-Руси, але ця остання, звязана війною з німецькими рицарями, Татарами і Московщиною, не була в стані багато допомогти. Остаточний вислід залежав від настроїв населення.

Здисципліноване, завше солідарне зі своїм князем, боярство Волині зуміло відстояти власну землю, а розбита безсила галицька аристократія попала до польської держави. В 1349 році, після смсртн Дмитра Детька, захопив Казимир Великий майже всю Галичину. В слідуючім році договорився він з королем Людовиком угорським, що спадщина Романовичів має належати угорській короні, але до життя Казимира надана в лен королеві Польщі. Союзники, одначе, не доцінили упертости Любарта і його Волиняків. Похід Людовика й Казимира в р. 1352 закінчився нічим після невдалої облоги Белза, що його успішно оборонив воєвода Дрозд. Після кільканадцяти літ боротьби, вдалося було Казимирові захопити Володимир (1366), але зі смертю його всі здобутки Поляків на Волині були знову втрачені (1370). Аж 1377 дефінітивно відступив Любарт Людовикові, тоді вже королеві угорському і польському, Белз і Холм, а решта Волині натомість могла спокійно залишитись при великім князівстві Литовсько-Руськім.

В Галичині призначив Людовик під своєю зверхністю правителем князя Володислава Опольського (1372—1378), якого завданням було приготувати тридцять літ заняту Поляками країну до безпосередньої злуки з Угорщиною. Але після смерти Людовика (1382) почались на Угорщині внутрішні заворушення, в той час, як польські пани однодушне скупчилися довкола його молодшої доньки Ядвиги. Унія Польщі з Литовсько-Руською державою в Креві (1386), зміцнена шлюбом Ядвиги з великим князем Ягайлом, рішила долю Галичини. Року 1387 вступила королева польська туди на чолі невеликого війська і майже без спротиву заволоділа цілою країною. Спочатку Ягайло не хотів змішувати цього свого надбання з іншими землями королівства польського, а трактував його як свою особисту власність. Це було йому вигідно, бо таким чином міг він притягнути українське боярство і до плачення податків і до дійсної воєнної служби; і від того, і від другого польська шляхта була вже звільнена. Як це важно було для короля, показала битва під Ґрінвальдом 1410, що зломила силу Хрестоносного Ордену: з 15 польських полків у цій битві — 7 було набрано з українських земель. Але під натиском польських панів, що стреміли до набуття вільних теренів на новоздобутих просторах, мусів король крок за кроком уступати, аж нарешті 1434 прийшло до повного зрівнання в правах Галичини з Польщею.

Ще до кінця XV століття була ця країна областю постійних заворушень, головну ролю в яких грали селянство і дрібна шляхта, що витворилась в наслідок польських реформ із боярського стану. Трудно сказати, чи було в цих рухах щось із національної нехіті проти напливаючих польських зайд, чи відбувались вони на чисто соціяльному тлі аналогічно як аґрарні рухи в середньовічній Европі — повстання Уота Тейлора в Анґлії 1388, жакерія у Франції (1358), або селянські війни у Німеччині, початі «штурмом на Ґоту» 1391. Напевно знаходили ці заворушення підтримку в сусідній Молдавії, що саме переживала під владою Стефана Великого (1454—1504) епоху своєї найбільшої могучости і дуже прагнула урвати собі від Польщі принаймні Покуття. Завершились ці рухи великим повстанням Мухи (1490), що його лише з трудом вдалося приборкати. Новий відрух серед населення Галичини викликала вже аж Хмельниччина.

  • 0
  • 23 сентября 2010, 17:18
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.