Упирі і привиди Чернігова


У старому Чернiговi любили оповiдки про привидiв. Чого тiльки не розповiдали — i про спiваючий надгробний пам'ятник у виглядi прекрасної жiночої скульптури на цвинтарi Єлецького монастиря, i про мертву дiвчину, що привела лiкаря до хворої матерi. I про дочку Кочубея — Мотрю, яка никає в нiч на Iвана Купала бiля будинку полкової канцелярiї на Валу, охороняючи скарби Мазепи.

Та все ж жоднiй з таких легенд не вдалося зрiвнятися по таємничостi i зловiсностi з iсторiєю про чернiгiвського полковника — упиря Василя Дунiна-Борковського (1640-1702 рр.) — однiєї з найодiознiших чернiгiвських постатей всiх часiв, можливого нащадка датського королiвського роду Дуненiв i графiв Священної Римської iмперiї, одного з найбагатших магнатiв Гетьманської України, Генерального обозного Вiйська Запорiзького, людини кола гетьманiв Мазепи i Самойловича…

Розповiдають, що невдовзi пiсля смертi Василя Касперовича в Чернiговi стали творитися страшнi речi. Опiвночi з брами Єлецького монастиря почала вилiтати примарна карета, запряжена вороними кiньми, яка несла ожилого покiйника-упиря Борковського в його маєток на Чорнiй кручi над Десною. Там мрець обходив своє обiйстя, жахаючи слуг та домочадцiв. Перед самим ранком вiн зупинявся бiля старої криницi, вказував на неї перстом, а потiм зникав з першим пiвнячим криком. Коли ту криницю розкопали, то знайшли лаз до маленької печери, а в нiй — обтягнуту чорною шкiрою книжку зi зловiсними сатанинськими знаками…

Iсторикам не дуже багато вiдомо про постать Василя Касперовича Дунiна-Борковського. Його бiографiя ряснiє бiлими плямами. Достеменно невiдомо, де вiн народився в 1640 роцi. Звiсток про дитячi та юнацькi роки теж не збереглося. Вiдомо лише, що його батько, Каспер-Анджей Дунiн (Борковський), шляхтич «герба Лебедя» (родовий герб Дунинiв-Борковських — бiлий лебiдь у червоному полi щита) був «коронним» полковником i за службу в польського короля отримав село Борковку Березнянської сотнi Чернiгiвського полку. Iснує версiя, що сiм'ю Каспера було перерiзано пiд час шляхетських усобиць приблизно в 1646-1648 рр. Врятувався лише малий Василь.

Упродовж двох десятилiть про нього не було жодної звiстки. Можливо, вiн провiв цi роки на студiях у європейських унiверситетах, а можливо — у козацьких походах. Але в такому разi — пiд чужим прiзвищем, бо як Дунiн-Борковський вiн записується до Вiйська Запорiзького по Андрусiвськiм договорi в 1667 роцi. Щоб не втратити родових земель тодi ж вiн i приймає православ'я. А в 1668 роцi Василь Дунiн-Борковський вже стає на чолi Вибельської сотнi Чернiгiвського полку. У пам'ятi сучасникiв вiн залишився як дуже освiчена людина, хоча й невiдомо, де здобував знання. I якого вони були характеру, чи не були вони просто характерництвом? Можливо, завдяки їм Борковський зробив запаморочливу кар'єру i зажив велетенських статкiв. У 32 роки вiн призначається Чернiгiвським полковником. Пiзнiше йому було повернуто родовi землi. А гетьмани Самойлович та Мазепа на знак своєї прихильностi передали у володiння чимало сiл на Лiвобережжi. Це поставило Василя Касперовича в ряд найзаможнiших людей Гетьманщини того часу.

Щоб тримати таке багатство в руках, потрiбнi були вiдповiднi хист та вдача. Iснує легенда, за якою Василю Касперовичу, на той час вже Генеральному обозному Вiйська Запорiзького, було запропоновано гетьманську булаву. За це московський вельможа Василь Голiцин, фаворит царiвни Соф'ї, хотiв хабара — десять тисяч золотих. Але через свою скнарiсть Борковський вiдмовився. Це лише легенда. Проте вiдомо, що наш герой брав участь у змовi козацької старшини проти гетьмана Iвана Самойловича. В результатi чого того було скинуто з гетьманства i заслано до Сибiру. А булава, як вiдомо, дiсталася Iвану Мазепi.

В той же час Дунiн-Борковський прославився як щедрий благодiйник. На його кошти тiльки у Чернiговi було збудовано церкви Вознесiння та Петра i Павла, трапезна та келiї Єлецького монастиря, вiдреставровано Спасо-Преображенський та Успенський собори i П'ятницький монастир. Вiн жертвує кошти i на дорогоцiнне церковне начиння та iконостаси. Цегляне та кам'яне будiвництво коштувало тодi страшенних грошей. Та Василь Касперович мiг провадити його, бо був власником першої вiд часiв Київської Русi цегельнi в Чернiговi. Така щедрiсть вражала сучасникiв. I в заздрiсникiв вже тодi виникали сумнiви, чи не хоче вiн спокутувати таким чином страшнi грiхи перед Господом.

7 березня 1702 року Генеральний обозний помер. Його поховали з усiма належними генеральнiй старшинi почестями в Успенському соборi Єлецького монастиря. В стiнi собору встановили портрет покiйного i велику бронзову плиту, де було вибито епiтафiю, автором якої був вiдомий поет i фiлософ того часу архiєпископ Iоан Максимович. За роки багато з того, чим прославився Василь Дунiн-Борковський, забулося. До портрету колишнього Чернiгiвського полковника додались химернi риси i з'явилась легенда про упиря, що вiдбилася у народному вiршi про нього:

Кажуть люди, що полковник
По ночах блукає, бо душа його стражденна
Упокою все шукає…


Розповiдають, що коли у родини померлого та чернiгiвцiв не стало сил терпiти нiчнi бешкети покiйника, звернулися вони до того ж таки архiєпископа Iоана Максимовича, аби Словом Божим зупинив вiн злого духа. I ось одного весняного вечора, коли не темнiло аж до пiвночi i «сiяння були в небесах» знову з'явилася у воротах Єлецької обителi примарна карета i помчала до Чорної кручi. Та бiля Красного мосту через Стрижень вийшла їй на зустрiч процесiя священикiв та мирян на чолi з архiєпископом. Зустрiлися на мосту. Владика пiдняв хрест, i примара Генерального обозного провалилася, а карета поповзла сiрим туманом над рiкою i невдовзi розчинилося у повiтрi пiд молитовний спiв.

Наступного дня прийшли люди до Єлецького монастиря — дiстали з гробiвця домовину Борковського i вiдкрили її. Обозний лежав у нiй як живий, рум'янощокий, огрядний, а в зубах у нього курилася люлька. Найсмiливiшi з козакiв прохромили груди упиря кiлком. Труну ж iз тiлом перенесли в родовий маєток Борковських на березi Десни i поховали. Тiєї ж ночi над мiстом зчинилася страшенна гроза, а рiчка вийшла з берегiв, затопивши мiсце поховання. У покресленому блискавицями небi височiла постать Дунiна-Борковського. Так розповiдає легенда.

Вперше вона була зафiксована в серединi ХIХ сторiччя. I, завдяки працям видатних українських етнографiв Володимира Максимовича та Петра Єфименка, стала вiдома широкому загаловi. Та, на жаль, в Українi не знайшлося письменника, який змiг би подати її так, як Брем Стокер легенду про волоського князя Влада III Дракулу.

Згiдно з працями етнографiв, у середньовiччя упирем вважали чаклуна, чорнокнижника, який уклав угоду з нечистим задля благ мирських. До речi, Микола Гоголь у повiстi «Страшна помста» вивiв суто фольклорний образ упиря — вiровiдступника, який прийняв католицтво i був власником прихованих пiд землею величезних скарбiв. Як тут не згадати екс-католика, багатiя Борковського? А слави кровопивцi мiг зажити будь-який з неупокоєних мерцiв, адже вони, за народними уявленнями, всi пiдживлювалися людською кров'ю.

Звiдки ж могла з'явитись легенда про можновладця-упиря? Якщо з Владом Дракулою, прототип якого зажив слави жорстокого вбивцi ще за життя своїми кривавими гекатомбами, абсолютно ясно, то у випадку з Василем Касперовичем все набагато складнiше. Починаючи з мало не найвiрогiднiшої версiї появи легенди, що може iрунтуватися на жорстокостi та скнаростi героя. Адже звiсток про масовi вбивства, вчиненi за його наказом, не збереглося. Тут могла датися взнаки заздрiсть землякiв, а також усi тi риси вдачi, якi дозволяли зажити статкiв та високого становища у суспiльствi в той жорстокий час. Цiкаву версiю висунув директор Нацiонального iсторико-архiтектурного заповiдника «Чернiгiв стародавнiй» Iгор Iгнатенко:

— Багато рокiв ученi-iсторики вважали, — говорить вiн, — що Борковського було поховано в одному з гробiвцiв усерединi Успенського собору, де знаходилися його портрет та плита з епiтафiєю. До 1917 року нiхто iз стороннiх у гробiвець потрапити не мiг. Та пiзнiше вiн став доступним для вчених i авантюристiв. Але у можливому похованнi Борковського на момент його дослiдження у 70-тi роки нiяких людських решток не було знайдено. I навiть у пам'ятi мiсцевого населення не збереглося згадок про те, що там лежало тiло обозного. Та як показали сучаснi дослiдження, це пiдземне примiщення було споруджено майже через 100 рокiв по смертi Василя Касперовича. Iмовiрно, що його було поховано не всерединi, а ззовнi храму, поряд з гробiвцем з похованням його сучасникiв з роду Полуботкiв. Саме в цьому мiсцi, при входi в собор, знаходиться досi не дослiджене завалене пiдземелля. Можна припустити, що десь у XVIII чи XIX столiттi, через багато рокiв по смертi нашого героя, хтось, потрапивши до гробiв, побачив напiвзотлiлий труп i чомусь пов'язав його з iм'ям Борковського. Бiдолаха мiг прийняти покiйника за упиря. I пiшла по мiсту легенда…

До речi, про подiбний випадок менi розповiдав учасник руйнування комсомольцями-атеїстами родинного склепу Лизогубiв у Седневi пiд Чернiговом у 20-тi роки. Тi також, потрапивши до гробiвця, дуже злякались наче не зачепленого тлiнням мерця, який за хвилину розсипався на порох перед їхнiми очима.

Не треба забувати, що так говорять скептичнi вченi. Та все ж i досi спонукає до роздумiв таке: бiльшiсть з того, що було збудовано на кошти Борковського, мало недовгий вiк. Так, горiли Воскресенська церква та вiдреставрований Спаський собор. Не обминула бiда i церкву Петра i Павла. В роки революцiї зник подарований Єлецькому монастирю дорогоцiнний iконостас. Навiть плита з епiтафiєю — i та пропала. Чи це був просто збiг?

Сьогоднi про Дунiна-Борковського пам'ятають лише мiсцевi iсторики та краєзнавцi. Проте, група ентузiастiв пропонує перейменувати одну з вулиць Чернiгова, яка носить стару комунiстичну назву, у вулицю iм. Дунiна-Борковського.

Валерiй Литовченко

  • +1
  • 23 апреля 2010, 14:17
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.