Детектив з гетьманським золотом (Частина 1)


Це потьмяніле олійне полотно в старому, покритому бронзою багеті висить у моєму домашньому кабінеті невідь-скільки років. Тож до нього, здавалося б, давно вже можна було звикнути, не помічати, як і інші, не змінні з роками атрибути побуту — меблі, книжки чи друкарську машинку. Тим паче що попервах, доки картина не опинилася в нас, я не дуже її шанував: як на мене, пензель був не вельми вправний, напівпрофесійний, чи що.

Належала картина покійній бабусі моєї дружини. Сама Марія Семенівна — я називав її пратещею — про полотно до пуття нічого не знала, лише покрученим на старість пальцем вказувала на рік у правому куточку — «1911». А про художника, який у тому ж куточку залишив автограф «Я.Вінглянський», звісно, й не чула. Для неї саме давність полотна і мала вартість.

Отож, забиваючи у стіну над диванчиком цвях для цієї жінчиної спадщини, я ще не відав, що в картини автор інший. Але на тьмаве полотно дивився вже зовсім іншими очима. Бо наш із дружиною давній друг письменник Анатолій Шевченко одного разу розкрив нам особи портретованих, а відтак і складні, трагічні стосунки між ними. І зображена, хай і не зовсім вправним пензлем, сцена виявилася надто значущою для нас, українців.

Таємниця авторства

А то художник відтворив момент, коли імператор Петро І приходив у камеру до наказного гетьмана Павла Полуботка. У тій самій одиночці Петропавлівської фортеці на Заячому острові в гирлі Неви, де бунтівний гетьман після тортур на допитах у Таємній канцелярії невдовзі сконає. Відтоді ця напівзабута-напівзаборонена в радянські часи постать стала цікавити мене постійно, і поступово, з роками матеріали про нього факт за фактом накопичувалися в одній із шухляд мого письмового столу.

Чернігівського полковника Павла Полуботка (народився приблизно 340 років тому) після смерті гетьмана Івана Скоропадського старшина умовила взяти обов’язки наказного гетьмана Лівобережної України, себто стати ним тимчасово. А там, мовляв, цар, дасть Бог, дозволить обрати нового, повновладного гетьмана, яким і має нарешті стати Полуботок. Але Петро І не довіряв Полуботкові ще з 1708 року, коли козаки вже пробували одного разу обрати його як найдостойнішого гетьманом: «Надто розумний. З нього може вийти другий Мазепа». Зрештою, непокірного гетьмана, що прагнув відновити для України забрані царатом права автономії і не бажав коритися царевій Малоросійській колегії, кинуть до імператорської катівні у Санкт-Петербурзі. Його незламна, лицарська поведінка в казематі, опікування долею майбутніх, ще не нарожденних поколінь українців зробили з мученика народного улюбленця. Недаремно ж колись по українських хатах зображення крамольного гетьмана та аркушики з приписуваною йому антицарською промовою виставляли на покутті поруч з іконами. «Вступаючись за Отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю вмерти, як дивитися на пошесну гибель моїх земляків», — гордо відказував, за однією з народних легенд, в’язень Петру І. У фортеці всеросійський можновладець особисто не лише допитував його про сховане українське золото, а й вимагав покаяння, покори, відмови від козацьких вільностей.

По тривалих пошуках спливло раптом інше прізвище художника, який зобразив цю сховану за пеленою історії сцену. Волков. Чому ж у нас полотно підписано не так?..

Загадка відпала сама собою, коли пізніше я вичитав десь, що картина Волкова буцімто давно щезла. Отже, удома в нас копія. Її, певно, й написав 1911 року отой невідомий «Я.Вінглянський», можливо, й справді маляр-аматор. Нехай письмо кволе і недосконале, та все ж дає принаймні уявлення, якою була картина, якщо вона справді пропала.

Тим часом сюжет розкручувався далі. Нарешті в руках скупі, проте бодай якісь біографічні подробиці про загадкового Волкова. Звати — Василь Олексійович. Художник-передвижник. Народився у Пітері 1840 року. Закінчив там ту саму, що й наш Тарас Шевченко, Академію мистецтв.

Однак запитання не зникали, спонукали до дальших пошуків. Чому раптом корінний петербуржець, вихованець імператорської академії взявся за суто українську тему, до того ж далеку від офіціозу?..

А постать осоружного гетьмана в царській Росії була-таки під забороною, бо ж нагадувала про волелюбний український дух. Ненависть імперії до нього була така велика, що перейшла як спадок аж у писання істориків доби спочилої радянської імперії. 8-й том офіціозної радянської енциклопедії УРЕ на догоду режимові, який чудово поєднував імперські звички та марксистську ідеологію, трактує постать Полуботка з точністю до навпаки:

«Укр. бурж.-націоналістичні фальсифікатори намагалися зобразити П. захисником нар. інтересів. Насправді, виступаючи проти обмеження царизмом політ. автономії Лівобережної України, П. прагнув зміцнити привілейоване політ. становище укр. старшини і забезпечити за нею монопольне право гнобити нар. маси України».

До речі, той самий том УРЕ, а, певно, слідом за ним і «Шевченківський словник», датою смерті Полуботка подають «18 (29) грудня 1723». Чи так це? Інші ж джерела, в тому числі зарубіжні, називають пізнішу дату. Академік Грушевський, наприклад, стверджує, що, не дочекавшись кінця слідства, Полуботок помер восени 1724 р. Одна авторка з цього приводу цитує навіть якийсь старовинний документ: «Декамбрія 18 дня року 1724 о третій опівдні у фортеці Петра і Павла вмер полковник Павло Леонтійович Полуботок». Та й сам Волков назвав картину так: «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.» Кому ж вірити?

І все ж — чому росіянин, пітерський мешканець узяв раптом для живопису такий дражливий історичний матеріал? Запитання відпало, коли я знайшов дані, що 28-річний художник після академії перебрався до Полтави, де й похований. У цьому провінційному, однак із багатими культурними традиціями місті він до самої смерті в 1907-му викладатиме малювання в Петровському кадетському корпусі та в Інституті шляхетних дівчат, матиме власну художню студію. А в живописі, який демонструвався на виставках передвижників, успішно творитиме в різних жанрах — портретному, побутовому, історичному. Це портрети Є.Прайс, царя Олександра ІІ, колег-передвижників М.Ярошенка і Л.Позена, картини «Українець», «Няня», «Гоголь слухає лірника», «Гоголь у Василівці», «Околиці Полтави» та ін. У співавторстві з Позеном розробив ескіз надгробка Івана Котляревського. Певно ж, отут, у Полтаві, і вдихнув він українського духу, яким просякнуте старовинне місто. А відтак під його пензлем й ожила скута залізом, змучена тортурами, проте нескорена постать українського гетьмана.

Волков зобразив момент, коли Полуботок буцімто кинув цареві легендарну фразу:

— Скоро, дуже скоро суд Божий розсудить Петра з Павлом!

Про розмову Петра І з Полуботком найпершим написав історик Д. Бантиш-Каменський, і вона, як і Волкова зокрема, надихала митців у різних жанрах.

Років з десять тому мені потрапила до рук історична драма на п’ять дій «Павло Полуботок». Ім’я її автора — Кость Буревій — нічого не говорить сьогоднішньому читачеві. Бунтівна натура заголовного героя історичної драми була близька непокірній вдачі самого автора, у минулому професійного підпільника, есера, одного з організаторів протибільшовицького поволзького повстання. За долю України і той, і той ладні були накласти — і наклали — головою. Знищений 1934 року кулею в потилицю сталінським режимом, на Батьківщині письменник пішов і в літературне небуття, видавався й досліджувався лише за кордоном.

Нерв п’єси — якраз ота остання зустріч знеможеного, смертельно хворого в’язня з усемогутнім Петром І.

— Пройде сотня років, — грізно прорікає у казематі цар, — і не стане знаку на землі від ваших чубів і вільностей… Пройде сотня років — і малоросіянин, як крапля води на другу, буде схожий на свого брата великоросіянина. І ніхто не зможе їх відрізнити. І тільки тоді, коли Україна забуде про своїх гульвіс запорозьких та крамольних гетьманів, тільки тоді вона знайде спокій і щастя!

Залізним відлунням розлягається царів голос у камінному мішку катівні. Та зусиллям волі хворий підводиться з тюремної нари, заперечливо підносить, брязкаючи кайданами, прозору руку:

— В неволі щастя немає. Знай, царю, той, хто покуштував волі, не буде спокійно ходити в ярмі!

  • +1
  • 28 апреля 2010, 11:30
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.