Детектив з гетьманським золотом (Частина 3)


Летаргійний сон на два століття

У гетьмана ж було три доньки — Олена та дві чомусь з однаковими іменами, дві Ганни, старша й молодша, і син. Одні дослідники називають його Остапом, інші — Андрієм, а дехто і взагалі стверджує, нібито був ще й молодший — Яків. У кожному разі, саме нащадкові по чоловічій лінії батько й довірив таємницю, що з родинної ставала загальноукраїнською. І вручив копію листа-заповіту. Бережи, синку, як зіницю ока! То єдиний ключ до лондонських сховищ.

Після того, що цар скоїв з батьком, Остап (Андрій?) розумів, що в Україні залишатися небезпечно, і тайкома залишив рідну домівку. Адже родині загрожувало заслання до Сибіру і конфіскація майна. Мало хто знав, куди проляже його шлях. Треба було стерегтися і стерегтися, бо в Таємної канцелярії довгі руки.

А шлях Остапа-Андрія проліг до Константинополя. Але в столиці Оттоманської імперії він довго не затримається. Вирушить далі, де здавалося безпечніше, — португальським кораблем таємно відпливе до Лісабона.

Потім надовго перебереться на південь Франції, до Марселя. Чому саме сюди? Бо звідси ближче до потаємної цілі його чи то мандрів, чи то втечі. Адже у Парижі мешкає Пилип Орлик.

Ще батько, царство йому небесне, шукав з ним контактів, за що його також буде звинувачено у державній зраді. Адже, отримавши про це донос від чернігівського єпископа, Таємна канцелярія надіслала до Києва, генерал-губернаторові князю Трубецькому секретний указ: «произвести розыск» про зв’язки полковника Полуботка зі зрадником Орликом.

Пилип Орлик, генеральний писар і найближчий соратник опального Мазепи, після поразки в Полтавській битві пішов за ним у вигнання. Там у часи, коли в більшості країн Європи правили ще абсолютні монархи, які звалися по-різному — королі, царі, великі герцоги, — Орлик, уже гетьман у вигнанні, обраний на булаву після смерті Мазепи, створив найпершу нашу конституцію. «Права і свободи Запорозького Війська» демократизували гетьманську державу, закладали зачатки парламентського устрою. Відбулося це, до речі, за 22 роки до народження Джорджа Вашингтона, чиєю конституцією так пишається Америка…

У конституції Орлика обстоювалася повна незалежність України як від Польщі, так і від Москви. Саме тому Полуботків син і рвався до гетьмана в екзилі.

Їхня конфіденційна зустріч таки відбулася. І хоча тепер століття поховали її подробиці, зрозуміло, що в Парижі Образ Остапа шукав можливості спільного доступу до скарбу батька. Бо Орлик нарешті домігся, що Франція визнала його главою вільної, незалежної України.

Проте спільної мови земляки чомусь не знайшли. Є певні підстави припускати, що вони навіть посварилися. У кожному разі, коли Полуботок повернувся до Марселя, йому довелося давати пояснення тамтешній поліції, оскільки туди з Парижа надійшла кляуза, що він нібито підозрілий.

Ну, а після того «справа гетьманських мільйонів» — а заразом ім’я наказного гетьмана — поступово забулися. Наче заснули летаргійним сном.

Приватне розслідування з Парижа

З летаргії ту справу збудить лише неспокійне ХХ століття. Виникне нова хвиля інтересу до загадкового золота. В нашому історичному детективі його наречуть найбільшим у світі скарбом з англійських печер Алі-Баби.

Свого часу мені потрапили до рук результати одного приватного розслідування з Парижа. Порівняно недавно (якщо мати на оці солідний вік теми, що впродовж тривалого часу цікавила мене), у шістдесяті роки, його здійснив для паризького журналу «L’History pour tous» емігрант чи виходець з Росії Віктор Александров — журнал рекомендує його як «нашого знаменитого співробітника». Розслідування паризького історичного слідопита у нас, наскільки мені відомо, не публікувалося, тож нині я й вирішив: годі тримати його в ув’язненні у шухляді письмового столу.

Висновки французького журналу проливають певне світло як на можливість існування самого скарбу (воно для В.Александрова незаперечне), так і на осіб, причетних у ХІІ столітті до спроб вилучення скарбу з броньованих надр Bank of England.

Принагідно зазначимо, що до таких намагань, які залишилися, на жаль, поза увагою розслідувача з Парижа, вдавалися й раніше. Цілу хвилю збурила публікація в 1907 р. у журналі «Новое время» колишнього професора консерваторії Рубця. З цього приводу в одному з документів у архіві Ін’юрколегії СРСР ідеться: «На початку 1908 року за дорученням II департаменту МЗС Росії російське консульство в Лондоні ретельно дослідило це питання. Зокрема були досліджені звіти Англійського банку щодо незатребуваних вкладів за останні 200 років. Виявилося, що загальна сума таких вкладів істотно менша від ймовірного вкладу Полуботка». Отже, справу закрито?

Ні. Перед Першою світовою війною в Російській імперії з’явилася ціла низка людей, котрі називали себе спадкоємцями Павла Полуботка й претендували на давнє золото. Вони утворили комітет, а в серпні 1913 р. у містечку Стародуб на Чернігівщині провели навіть щось на кшталт з’їзду нащадків Полуботка, який зібрав близько 170 чоловік. Але нікому не пощастило підтвердити свого гетьманського родоводу документами, а тим паче назвати шифр чи номер рахунку в банку, що давало б право на 20-відсотковий спадок дідизни. Не кажучи вже про звичайнісіньких авантюрників, яких не бракувало в усі віки, шукачів скарбів, щоправда, без лопати Бонавентури. Чи таких собі «дітей лейтенанта Шмідта» часів, коли самого поняття не існувало навіть у природі, а Ільф і Петров ще вчилися — один у технічній школі, а другий у класичній гімназії в Одесі.

І раптом з Парижа В.Александров запевняє однозначно: такий нащадок у ті часи існував.

  • +1
  • 28 апреля 2010, 11:32
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.