Детектив з гетьманським золотом (Частина 4)


Бразильський претендент

Одного чудового дня року 1922 у двері представництва Радянської України у Відні постукали. Впущений охоронцем чоловік про себе повідомив лише, що прибув здалеку, аж із Бразилії. Ну, а решту скаже тільки панові амбасадору.

У перші роки радвлади Україні ще дозволялося відкривати свої дипломатичні представництва за кордоном (утім, дуже скоро Москва їх повсюдно ліквідує). Повноважним представником в Австрії був тоді син класика української літератури Михайла Коцюбинського Юрій. Професійний революціонер, під час Жовтневого перевороту Юрій Коцюбинський був членом Петроградського Військово-революційного комітету, який цей переворот і здійснював. Потім входив до складу першого уряду України Радянської як народний секретар (по-нинішньому це — міністр) у військових справах, був головнокомандуючим, доки Москва не розігнала українське військо. А тоді його й перекинули на дипломатичну роботу.

Настирного відвідувача з того боку глобуса Коцюбинський приймав удвох зі своїм генеральним консулом. Коли ж гість назвався і пояснив мету свого візиту, обидва дипломати над силу приховували своє хвилювання. Ще б пак: перед ними сидів нащадок сина Павла Полуботка, названий, як і гетьманський син (у разі якщо того звали таки Остапом), тим самим родовим ім’ям.

А добирався цей Остап, Полуботок-молодший, через океан, з далекого Сан-Паулу до Відня, зрозуміло, щоб обговорити в українській амбасаді справу спадку свого славного предка. Бо ж вона стосується обох.

Але ж хіба в такій справі вірять на слово? Може, він і не Полуботок зовсім? Та й чи існували взагалі неміряні багатства предка? А якщо, перепрошуємо, то сімейний фольклор? Якось отак дивному мандрівникові й відказали.

А той, аніскільки не образившись, витяг з кишені якогось листа. Бігме, та то ж сам гетьман пише до сина!

Листа, звісно, було скопійовано. Бо оригінал двохсотлітньої давності нащадок завбачливо заховав у сейфі якогось банку. Адже йдеться про такі фантастичні гроші, що й голови позбутися недовго.

Отож у нього така пропозиція до пана амбасадора: акцію, аби отримати спадок у Bank of England, розпочнімо спільно. Бо хоч як крутися, а через цю умову заповіту не перестрибнеш.

Особисто для себе, додав відвідувач, він багато не просить. Не 20, як заповідано, а так, один-однісінький відсоточок від того скарбу. Якщо він, звичайно, знайдеться.

Скромність цієї умови негайно випаровувалася, варто було взяти до рук олівець. Наступного, 1923 року минало вже 200 літ, як гетьманів мільйон (якщо він існував насправді) було задепоновано. Тож за перші десять років він подвоївся? А після Нового року наростуть відсотки з відсотків уже 20-кратного подвоєння суми. Себто в підсумку…

Так, це буде вже 1 трильйон 48 мільярдів 578 мільйонів фунтів стерлінгів!

А заправлений бразильським претендентом 1 відсоток становитиме капіталець більший, ніж у видатних мільйонерів світу. Десь 10 з половиною мільярдів фунтів!

Харківське продовження

А в Харкові…

У проголошеній більшовиками новітній столиці України, щойно Юрій Коцюбинський, не довіряючи такої таємниці ні зв’язку, ні навіть диппошті, особисто примчав із Відня з екстраординарним повідомленням, вищі посадові особи негайно ж, як на пожежу, збіглися на секретну нараду.

Убога, всуціль у руїні громадянської війни, Україна минулого, двадцять першого року пережила ще й страшний голод. А тут раптом засвітило таке… таке…

Втім, до чого до чого, а до чужого добра більшовики завжди були ласі.

Голова уряду Х.Раковський був у від’їзді. Тому за термінову, державної ваги справу взявся всеукраїнський, як його називали більшовицькі газети, староста Григорій Іванович Петровський. Він і скликав свою президію ВУЦВКа для напрацювання негайного рішення.

Що вони там напрацьовували, самому Богові відомо. Якщо і був протокол, то його обклали десятьма грифами секретності, щонайменше. Французький слідопит повідомляє лише, що доповідав там нібито нарком закордонних справ В.І.Яковлєв. А ще — про висновок: доручити тов. Коцюбинському нав’язати якимсь чином тому Англійському банкові контакт. А тоді промацати через представника банку, чи зберігся там заповіт Павла Полуботка.

Але сталося непередбачене: Коцюбинський сильно занедужав і не міг через це виїхати з Харкова до Відня. А зволікати не дозволили, заповітні мільярди вже лоскочуть владарям долоні.

Складне доручення шифровкою переклали на того безіменного генконсула, який разом з Ю.Коцюбинським зустрічався з бразильським претендентом на скарб.

Консул мав доброго знайомого в австрійському міністерстві закордонних справ на прізвище Петер. Той був шефом департаменту Сходу, дипломати постійо зустрічалися по службі і невдовзі заприятелювали. На прохання свого українського знайомця, пан Петер і погодився бути посередником у такій делікатній справі. І не підвів.

У червні того ж таки 1922 року в Марія-Ензерсдорф, мальовничій місцині під Віднем, де мешкав генконсул з родиною, він і влаштував сподівану зустріч. Як усіляко підкреслювалося її учасниками, цілком приватну. Крім господаря, там були сам посередник Петер, Остап Полуботок і Роберт Мітчелл, представник Bank of England. А втім, Мітчелл з порога заявив: жодних повноважень від Англійського банку не маю, приїхав виключно як приватна особа. Але можете не сумніватися, своїм шанованим друзям з банку передам геть усе, про що тут піде мова. Хоча господар розумів: без згоди Англійського банку на контакт Мітчелл навряд чи вийшов би.

Після такого багатообіцяючого початку Остап Полуботок дав Мітчеллові листа свого історичного предка. Той, не кваплячись із відповіддю, довго й уважно вивчав написане. Після Києво-Могилянського колегіуму гетьман знав кілька мов, і лист до лондонського банку, напевне, написав англійською. А коли гість нарешті заговорив, то насамперед застеріг: це ж, панове, всього-на-всього фотокопія. Якби справа посунулася далі, треба ще довести її автентичність. Та навіть не в цьому суть.

— Самого листа замало. Напевне, ваш уряд вимагатиме виплати і для себе? А Велика Британія не визнає Радянську Україну незалежною, суверенною державою!

«Приватна особа» виказала себе, коли з посмішкою додала, також обговорену, певно, заздалегідь, умову:

— Якби ж Велика Британія одного дня визнала Україну суверенною, справу спадку треба залагоджувати полюбовно. Бо банк не здатний виплатити таку суму одним махом.

Що це — визнання того, що скарб Полуботка в Англійському банку все ж таки є?! Принаймні ясно: юрисдикцію нащадка гетьмана визнано.

Після зустрічі генконсул негайно надіслав до Харкова шифровку з дослівним викладом розмови. А Остапові Полуботку не залишалося нічого іншого як вирушити додому, за океан.

Наступного, 1923 року, коли Раковського зняли з посади голови уряду, поміняли і його наркомів. Зникло українське представництво в Австрії, як і загалом в усіх зарубіжних країнах. Під час сталінської «великої чистки» розстріляли більшість українських дипломатів. Не оминула чаша сія ні Юрія Коцюбинського, ні Раковського, а можливо, й того генконсула, який для нас так і залишився безіменним.

«Справа Полуботка» поступово знову забулася. А втім, після «великої чистки» і пам’ятати стало нікому.

А Остап Полуботок поїхав до Бразилії — і щез назавжди.

Що ж, можна припустити, що руки довгі не лише в санкт-петербурзької Таємної канцелярії…

Оголошення без відгуку

«Консулятом СРСР у Монтевідео розшукується іменований Остап Полуботок, який проживав 1922 року в Сан-Паулу в Бразилії, чи у випадкові його смерти хто-небудь з його нащадків, що називається Полуботок.

Якби Остап Полуботок з’явився в консуляті, то всі його евентуальні подорожні видатки, а також видатки на його перебування в Уругваї були б оплачені консулятом».

Таке невеличке оголошення, яке анічогісінько не скаже не втаємниченому в детективну історію гетьманського золота, у шістдесяті роки з’явилося раптом в одному українському журналі в Південній Америці.

Надибав його, не оприлюднюючи назви того діаспорного журнальчика, все той-таки невтомний шукач В.Александров. Пояснює він це так: «За своїм фахом я прочитую всю російську пресу — як ту, що виходить у Совєтському Союзі, так і ту, що публікується на еміграції». Залишімо на совісті Александрова твердження, що український журнал для нього — «російська преса». Важливіше інше: отже, і в шістдесяті роки влада в СРСР вірила, що Полуботкове золото в Англії не легенда? Чи знала це напевне?..

Зрозуміло одне: таємні зазіхання на скарб розпочалися знову.

Пояснення нового припливу інтересу було, сказати б, досить екзотичне: радвлада нібито шукала на Полуботка компромат. У зв’язку з візитом Хрущова до Швеції українська еміграційна преса почала ущипливо пригадувати Швеції та Росії і гетьмана Мазепу, і Карла ХІІ, і гетьмана Полуботка, якого «тортурував цар Петро І». Отож у контрпропагандистських цілях у Києві чи Москві буцімто розпорядилася: шукати в архівах конкретні факти, якими можна було б скомпрометувати Полуботка в очах сучасних читачів як зрадника, крадія та ін. Коротше кажучи, будь-що знайти підтвердження звинувачень Петра І.

Шукали компромат, а натрапили на скарб в Англійському банку…

«Це ж ясно, — пише Александров, — що ці статті про подорож «К» (Прізвище Хрущова деякими іноземними мовами розпочинається з літери «К». — І.М.), в яких випливала епопея нещасного гетьмана Полуботка, потрапляли в насторожені вуха уряду Совєтської України в Києві. Після перегляду архівних паперів і перевірки (що не важко було зробити) цього історичного спадку (скарбу Полуботка) цей уряд постановив розбудити «справу Полуботка», яка дрімала була впродовж 240 років».

Так чи так, але є дані, що було навіть створено комісію з юристів та істориків на чолі із заступником Голови Ради Міністрів УРСР П.Троньком, діяльність якої, втім, не афішувалася. Закордонна преса висловлювала припущення: влада в СРСР, мабуть, вважає, що тепер у неї шансів виграти справу, скажімо, через Міжнародний трибунал у Женеві, більше, ніж у 1922-му. Бо Україна тепер — член Організації Об’єднаних Націй. Наголошувалося особливо: а щодо невизнання Великою Британією України як держави самостійної, то в заповіті Павла Полуботка жодних застережень про те, що англійський уряд уповноважений вирішувати це, немає. Не зробили ж ніяких кроків у туманному Альбіоні в 1918—1921 рр., коли існувала УНР? А вона мала всі ознаки державності — незалежний уряд, свої закони, армію, валюту, закордонні дипломатичні представництва.

Та, щоб повністю відповідати обом умовам заповіту, тоді ще не об’явився бразильський Остап. Двадцять другого року генконсул, до речі, видав йому посвідчення, що той справді нащадок гетьмана Полуботка. А такий документ, якщо його засвідчив генеральний консул, за тодішніми законами, рівнозначний нотаріальному посвідченню. Отож тепер у Женеві не треба буде й доводити його права на спадок. Аби ж той бразильський Остап Полуботок був ще живий. Чи відгукнувся на оголошення законний його нащадок. Залишилося б про все з ним домовитися — і…

  • +1
  • 28 апреля 2010, 11:34
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.