Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим


Сьогодні майже неймовірним видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим!

Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:

— Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було?
— Та були… Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...


Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це…

Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.

Неймовірно, але факт — галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи… релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу — була одним з головних осередків промосковських настроїв.

Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:

1) Київ – центр давньоруської культури та державності;

2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;

3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання — запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.

Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання — від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.

Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв’язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми — справжні росіяни”.

Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції. На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.

Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючись добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН.

Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася… польскою — „Бо малоросійська — це мова нецивілізованих селян, а російської ми не знаємо”. Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні „москвофіли” були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів…

Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну „землю обіцяну (обітовану)”. Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані „москвофілами” чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам… І усім буде щастя… Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Россії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині).

Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 року «в целях пресечения малоросийской пропаганды».

Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу „прикарпатским русским” — щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч — безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства — щоденна газета „Прикарпатская Русь” — включно до початку першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні.

Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася „борцями за російську ідею”. У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як „отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции” и „субсидируемой кликой”. Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких „кляті націоналісти” з завидною регулярністю б’ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили… Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у „бандерівському” Львові не завадила б допомога…

Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції.

Вже з 80-х рокв ХІХ століття проросійські галичани поступаються на суспільній арені „народовцям”. Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини!

Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком першої Світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну „п’яту колону” Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тисячі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в‘язнів згадував: „До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим грунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...”

Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 в Талергофі було лише близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 01. і 31. 03. 1915 померло 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійніцькі настрої населення Західної України.

Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а… російські вояки. А 21 серпня 1914 року, день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати „мазепинство”. У цьому йому активно допомагали вцілілі москфофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії.

Але тут москвофіли жахливо прорахувалися — політика нової російської адміністрації та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в „самостійщині” та переслідування Греко-католицької церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої). Заради вдоволення амбіцій маргінальної політичної сили Петербург аж ніяк не збирався збурювати усе багатомільйонне польське населення Імперії, тим більше під час війни.

Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата — за неповний рік російської окупації Галичини представникам місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху.

Так Росія втратила ауру „Землі обітованної”. Якщо раніше поняття „Росія” середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну „країну мрій”, то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі іллюзії пов`язані з Великоросією та „білим царем”. Втім, згодом не стало і самого царя…

Дмитро Полюхович

  • +1
  • 3 мая 2010, 10:44
  • admin

Коментарі (0)

RSS згорнути / розгорнути

Лише зарeєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.