Рейтинг
+1.13
голосів:
1
avatar

Правителі України  

Дмитро Вишневецький-Байда

Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приляг до «козакування» і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав «роту» козаків із погряничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав ізвідтіль воювати з татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тимто татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. — Татари укріплення зруйнували.

( Читати далі )

Остап Дашкевич

Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515—1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.

( Читати далі )

Початки козацтва

Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків».

( Читати далі )

Любарт-Дмитро (1340-1349)

Після смерті Юрія на Волині владу прийняв литовський князь Любарт-Дмитро, син Гедиміна, посвоячений з родом Романовичів. На Галичину наїхав польський король Казимир, здобув замок у Львові, визволив обложених західних купців і захопив коронаційні інсигнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Але не зміг утриматися в Галичині. Провід взяли галицькі бояри, їх проводир, Дмитро Дедько, прийняв титул «старости й управителя Руської землі», наладнав відносини з сусідніми державами і забезпечив торгівлю чужосторонніх купців.

( Читати далі )

Юрій ІІ Болеслав (1323-1340)

Князь Юрій ІІ Болеслав (1323—1340) походив з князів мазовецьких і доводився лише родичем Андрієві та Львові II, що зійшли зі світу, не залишивши нащадків.

Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управлінця. Правильно оцінюючи небезпеку зі заходу, шукав Юрій II союзу зі спорідненою потугою Литовсько-Руського князівства Ґедиміна та надав його синові, Любартові, Луцьк, скоро попав він у непорозуміння з галицькими боярами, які й отруїли його.

Можливо, що це отруєння сталося у звязку з чужоземною інтриґою. Польща і Угорщина заключили між собою 1339 союз, договорившись про поділ спадщини Романовичів; на першу ж вістку про смерть Юрія II Болеслава, вирушив польський король Казимир Великий на Галичину.

Андрій і Лев ІІ (1315-1323)

Після Юрія його спадщину взяли два сини, Андрій і Лев. Вони вели спільну, згідну політику, може, це була й співрегенція, як за Данила і Василька. Збереглися їх оригінальні документи — найдавніші з княжих часів, писані латинською мовою. Вони високо держали свій авторитет — титулувалися князями всієї Русі.

Привілеї, які вони дали торунським і краківським купцям, свідчать про широкий розвиток галицьковолинської торгівлі. У заграничній політиці вони спиралися на союз з Німецьким орденом, важливий і для торгових зв'язків, і для забезпеки проти зростаючої Литви. Супроти татар вони утримували незалежне становище, здається, вели з ними війну, може, й полягли в бою. Польський князь Володислав Локеток в листі до папи заявляв, що вони були для Польщі «непере-можним щитом проти жорстокого татарського народу»

Король Юрій І (1301-1315)

Після смерті Льва, коли вимерли також інші члени династії, одиноким володарем держави став син Льва, Юрій. Він довгі роки був співробітником батька, мав великий державний досвід, але не вів такої агресивної політики, як Лев. За перших років князювання зазнав значної втрати на західному кордоні, бо поляки забрали назад Люблін (1302).

( Читати далі )

Лев І (1264-1301)

Лев був талановитим володарем, з незвичайною енергією проводив свої плани, намагався скупчити у своїх руках якнайбільшу територію і вести провід над іншими членами свого роду. Через те він заходив у конфлікти з іншими князями, що не погоджувалися з його політикою. Про які-небудь виступи бояр проти нього не знаємо нічого, — видно, галицька аристократія була вже цілком розгромлена.

( Читати далі )

Роман Великий (1199-1205)

Видатніший князь на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами. Літописець величає його «приcнопамятним самодержцем всея Руси», котрий «подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з Законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців».

( Читати далі )

Ярослав Осмомисл (1153-1187)

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха I Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутнішим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир II.