Початки козацтва

Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків».

( Читати далі )

Любарт-Дмитро (1340-1349)

Після смерті Юрія на Волині владу прийняв литовський князь Любарт-Дмитро, син Гедиміна, посвоячений з родом Романовичів. На Галичину наїхав польський король Казимир, здобув замок у Львові, визволив обложених західних купців і захопив коронаційні інсигнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Але не зміг утриматися в Галичині. Провід взяли галицькі бояри, їх проводир, Дмитро Дедько, прийняв титул «старости й управителя Руської землі», наладнав відносини з сусідніми державами і забезпечив торгівлю чужосторонніх купців.

( Читати далі )

Юрій ІІ Болеслав (1323-1340)

Князь Юрій ІІ Болеслав (1323—1340) походив з князів мазовецьких і доводився лише родичем Андрієві та Львові II, що зійшли зі світу, не залишивши нащадків.

Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управлінця. Правильно оцінюючи небезпеку зі заходу, шукав Юрій II союзу зі спорідненою потугою Литовсько-Руського князівства Ґедиміна та надав його синові, Любартові, Луцьк, скоро попав він у непорозуміння з галицькими боярами, які й отруїли його.

Можливо, що це отруєння сталося у звязку з чужоземною інтриґою. Польща і Угорщина заключили між собою 1339 союз, договорившись про поділ спадщини Романовичів; на першу ж вістку про смерть Юрія II Болеслава, вирушив польський король Казимир Великий на Галичину.

Андрій і Лев ІІ (1315-1323)

Після Юрія його спадщину взяли два сини, Андрій і Лев. Вони вели спільну, згідну політику, може, це була й співрегенція, як за Данила і Василька. Збереглися їх оригінальні документи — найдавніші з княжих часів, писані латинською мовою. Вони високо держали свій авторитет — титулувалися князями всієї Русі.

Привілеї, які вони дали торунським і краківським купцям, свідчать про широкий розвиток галицьковолинської торгівлі. У заграничній політиці вони спиралися на союз з Німецьким орденом, важливий і для торгових зв'язків, і для забезпеки проти зростаючої Литви. Супроти татар вони утримували незалежне становище, здається, вели з ними війну, може, й полягли в бою. Польський князь Володислав Локеток в листі до папи заявляв, що вони були для Польщі «непере-можним щитом проти жорстокого татарського народу»

Ярослав Осмомисл (1153-1187)

Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха I Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутнішим князем тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир II.

Володимир (1124-1153)

Володимир, чи Володимирко, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику енерґію, відзначався хитрістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули, що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей маленький хрестик?»

( Читати далі )

Всеволод II (1139-1146)

Всеволод II увесь час свого правління, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного на другого.

( Читати далі )

Мстислав I Великий (1125-1132)

Продовжуючи правління Володимира, Мстислав I твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року 1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі, якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.

( Читати далі )
  • 0
  • 3 февраля 2011, 11:35
  • admin
  • 1

Володимир II Мономах (1113-1125)

Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом Мінським, він забрав його волость. Року 1122, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника.

( Читати далі )

Святополк II (1093-1113)

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні.

( Читати далі )