Листи запорожців султани не отримували

Зате їх читали і перекладали в Австрії, Польщі, Франції, Канаді, Росії



Триста вісімдесят років тому було створено перший варіант найпопулярнішого за межами нашої країни літературного твору, написаного українською мовою.

Скільки-скільки? — здивовано перепитає читач. — Та ще зі школи всі знають, що першим таким твором була “Енеїда” Котляревського, яка вийшла щойно 202 роки тому!..”

Переконувати вас у цьому, шановний читачу, міг лише той вчитель, який не читав надруковані скупими тиражами антології української поезії XVI-XVII ст. Або не наважився розповісти про зміст цих збірників, бо про твори, що увійшли до них, не було сказано жодного слова в шкільних підручниках.

Наприклад, про написану розмовною українською мовою задовго до Котляревського баладу, яку філолог Олександр Потебня відшукав аж в датованій 1571 р. чеській граматиці й яку читач знайде також на 365 сторінці VI тому “Історії України-Руси” М.Грушевського. Не згадували підручники й про написані тією ж мовою та надруковані в 1609-1619 рр. у польських збірках “Трагедію руську” й “Пісню козака Плахти”, що також увійшли до згаданих антологій.

Задовго до того, як “Енеїда” остаточно витіснила з української літератури старослов’янську мову, обходилися без неї й запорозькі писарі, коли писали листа турецькому султану. Оскільки він справляє цього року ювілей, зупинимося на ньому трохи докладніше.

Як офіційний дипломатичний документ його розвінчав ще академік Костянтин Харлампович (1870-1932). Провівши власні дослідження, з ним погодилися як українські історики Григорій Нудьга й Леонід Махновець, так і їхні польські й російські колеги — відповідно М.Євстахович і М.Інгльот та А.Орлов і М.Каган.

Ось їхні аргументи. По-перше, про жоден лист запорожців нема жодної згадки в султанських архівах, у яких вели педантичний облік всієї дипломатичної пошти. До речі, ні в стамбульських, ні у варшавських архівах не знайдено й ще одного образливого листа султану, підписаного польським королем Сигизмундом ІІІ. Дійшов до нас цей “документ” лише в козацькому літописі Самійла Величка, а отже, його також написали козаки, не збираючись відсилати адресату.

По-друге, листи запорожців, що їх отримали правителі інших держав, засвідчили, що вони, навіть у гніві, уникали в дипломатичному листуванні таких епітетів, як “кат”, “свиня”, “собака”. Їх українці дозволяли собі якраз у популярних тоді пародіях на документи.

По-третє, справжній документ не міг мати стількох варіантів, скільки їх має “Лист запорожців...”. Та й підписали їх різні автори (отаман Захарченко, кошовий Іван Сірко, просто “низові козаки”), адресовані різним султанам (Осману, Ахмету ІІІ, Ахмету IV та іншим), датовані різними роками (1600, 1619, 1620, 1621, 1667, 1677, 1678, 1696, 1713, 1720, 1733 та іншими).

Оскільки датований 1600 р. варіант адресовано Ахмету ІІІ, який правив у XVIII ст., а датований 1619-м записано з усних переказів в ХІХ ст., то Г.Нудьга дійшов висновку, що найдавніший варіант “Листа запорожців турецькому султану” створено 1620 р., тобто 380 років тому.

А найпопулярнішим твором української літератури за межами нашої країни його можна визнати хоча б тому, що вперше “Лист запорожців...” надрукували 1683 р. у Відні (німецькою мовою), щоб додати натхнення оборонцям австрійської столиці від кількасоттисячного турецького війська. І, підбадьорені дошкульним “Листом запорожців турецькому султану”, віденці відбивалися доти, доки українець Юрій Кульчицький з-під Самбора не пробрався крізь позиції ворога до австро-польсько-українського війська зі звісткою, що виснажені голодом оборонці Відня потребують підмоги. Оскільки про Кульчицького відомо, що він був перекладачем, то ймовірно, що саме йому завдячуємо першим перекладом “Листа...” іноземною мовою.

Ще до того, як його надрукували 1843 р. українською (як додаток до “Історії Малоросії” М.Маркевича), він вийшов 1841-го польською (в часописі “Львов’янин”). Віршований переклад “Листа...” французькою виконав сам Гійом Аполлінер, англійською — канадка Флорін Лайвсей, а російською з нього “списували” 1637 р. власний лист туркам донські козаки й 1774-го — ультиматум оренбурзькому губернатору — Омелян Пугачов.

Наразі ніхто ще не здогадався занести “Лист...” до Книги рекордів Гіннесса.А могли б, адже якщо художники й зображали процеси створення інших літературних творів, то навряд чи працювали над цими полотнами довше від Іллі Рєпіна, який присвятив картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану” 15 років свого життя!

Докладніше читач зможе дізнатися про “Лист запорожців...” у книзі Г.Нудьги “Літературними шляхами”. Розшукати її, втім, буде непросто, бо видали її 1990 р. тиражем лише 12 тис. примірників. До речі, повість-есе цього ж автора “Не бійся смерті” про поетів Івана та Олену Журавницьких, які віршували розмовною українською мовою ще 1565 р., вийшла 1991 р. тиражем 15 тис. примірників.

Як ви гадаєте, шановний читачу, чому радянській владі так розходилося, щоб якомога менше українців дізналося, що українську літературу розмовною українською мовою було започатковано ще до Котляревського? Чи не тому, щоб ця література виглядала сиротливим, штучним, а відтак тимчасовим явищем без коріння й, отже, майбутнього? Що якби не Котляревський, то наші предки так і не відчули б потреби писати своєю розмовною мовою? Боялися, що будь-хто тоді зрозуміє, який народ і чия мова були первинними від Чорного моря і до Карпат.
  • 0
  • 19 апреля 2010, 10:07
  • beme
  • 2

“КОХАЙТЕСЯ, ЧОРНОБРИВІ!”

Лист перший

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе і в нас, єй же Богу, зачало на зиму. А то все, віриш, брате, з дому було не вийдеш — такий срач. Кругом багно і блядське самодержавіє. А я, брате, як згадаю, бува, нашу благородну кумпанію — тебе, мене, старого Щепкіна, і руки в мене опускаються. Не забувай же мене, та не мовчи. Твій Тарас”.

Лист другий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а від тебе — ні слуху, ні духу. Не гоже тобі, батькові нашому, уникати общественних нагрузок. Ти там собі не знати що робиш, а тут же, братіку, руїна, ідіть його. І всяке тобі гімно лізе ту руїну розбудовувати. Було сяду, і руки мені опускаються. Та Щепкін старий, курвий син, припреться з самого ранку, і все мені: “Голубе мій сивий, голубе мій сивий!” Я йому кажу: “Не називай мене голубом”. А він далі своєї. Не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист третій

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе і в нас, єй же Богу, вже зима, а навколо багно і самодержавіє, і руки опускаються. Україна, блін, у нас одна, на фіґ, і нам за ню треба боротись. Тому цілуй за мене старого Щепкіна, та не мовчи. Твій Тарас”.

Лист четвертий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а письом нема. Скоро й Різдво Христове, а ти, брате — ні слухом, ні духом. Тобі добре — ти там не знати що робиш, а тут же, бля — руїна. Культура, брате, в упадку, просвітительства ніякого. Ще й всяке гімно лізе. Ось учора, приходить до мене старий Щепкін, і починає, курвий син: “Голубе мій сивий” та “голубе мій сивий”! І що ти йому, брате, скажеш — йому ж хоч кажи, хоч не кажи, прямо руки опускаються. А ти, брате, переказують, з жидотою плутаєшся. Не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист п’ятий

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе вже і Різдво на носі, а від тебе — ні письма, ні привіту. І сиджу я тут, а навколо мене, братіку, багно і блядське самодержавіє. Та й сам ти, братіку, говорять, сидиш і усугубляєш нашу руїну. Та й прізвище в тебе таке дурнувате, що в мене аж руки опускаються. То я й бачу, що двоє нас і полишилось — я та старий Щепкін. Бувай же, брате, здоров, та не мовчи. Твій Тарас.

P.S. Перечитав недавно твою повістину, і скажу тобі откровенно: гімно, братіку, істинно тобі кажу — гімно, в мене аж руки опускаються”.

Лист шостий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а навколо руїна, і всяке гімно лізе. Ти там собі не знати що робиш, віршики шкрабаєш, з жидотою плутаєшся, і на наше просвітительство кладеш. То ж я і бачу — лишився я, братіку, сам. З ким же мені і зачинати просвітительство? Не зі старим же Щепкіним. Прямо руки, понімаєш, опускаються. То ж бувай здоровий, та не мовчи. Твій Пантелеймон”.

Лист сьомий

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе вже, єй же Богу, сидів я у своєму багні і самодержавії, та й думаю: а що би це мені та не привітати з Різдвом всіх вас, курвиних синів — і тебе, і старого Щепкіна. Бо скільки нас і лишилось. То ж вітаю вас, братці, бувайте здорові, та не мовчіть. Ваш Тарас”.

Лист восьмий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, то ж я і думаю — а є ще порох у порохівницях! Дай, думаю, привітаю батька нашого, ідіть його, з Різдвом. Бо все це, братіку, гімно — і моє просвітительство, і твоя жидота, і старий Щепкін, а нас же з тобою, брате, тільки двоє і лишилось. То ж бувай же здоровий, брате, та не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист дев’ятий

“Таємне повідомлення громадянина Щепкіна М.С.

Ваше сіятельство!

Спішу повідомити Вас, згідно з Вашими рекомендаціями, про перші мої спостереження, з часу прибуття мого за місцем призначення. Гадаю, ваше сіятельство, Ви зможете винести з них потрібну інформацію і використати їх для пользи нашого отечества.

Отсе, єй же Богу, зима вповні, а від Вас — ні слуху, ні духу, а я сиджу тут у багні, і всяке, перепрошую, гімно, ще мною і понукає. Біда, батьку, прямо руки опускаються, яка біда і руїна. Бо Україна, голубе мій сивий, у нас одна, і нам, друже, незважаючи на Ваше блядське самодержавіє, треба за ню боротись, бо тільки двоє нас і лишилось. То ж, братіку, не мовчи, ідіть його. З повагою, іскренній і єдиний — Щепкін М.С.”