Самійло Кішка (1598-1602, друге гетьманування)

Під такий тяжкий час мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, упорядчик перших козацьких походів на море. Поки на Україні минали славні часи Богдана й Підкови і тяжкі часи Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений турками у неволю, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, і не бачив нічого, опріч води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендру, так тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпр і Січ-мати, та важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

( Читати далі )

Михайло Ружинський (1585-1587)

Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський, через те що допустив утопити королівського посланця, мусив уступитися з гетьманства. Перший похід Ружинського був під Перекоп, а другий — на річки Кальміус та Берду. З тих походів запорожці пригнали до Січі 40 000 татарських коней. Від часу тих походів запорожці й почали мати землі по річках Кальміусу та Берді за свої.

( Читати далі )

Богдан Микошинський (1584-1585)

Розраївшись зі Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли у лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів з неволі. На цей раз похід козаків був далеко щасливіший, і вони, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано і, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли товаришів, а самі галери попалили.



Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі королю, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.

Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій другого року (1585) послав на Січ шляхтича Глембицького, щоб вгамував запорожців, а непокірливих привів на волость, та запорожці пустили того посланця «у Дніпр води пити», себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами.

Самійло Зборовський (1583-1584)

Під час війни короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на Запорожжі з'явився значного роду шляхтич Самійло Зборовський. Року 1583, щоб вислужитись у короля, він почав зноситися з запорожцями, підмовляючи їх іти з ним на південні московські городи. Козакам Зборовський був відомий за доброго вояку, і вони покликали його прибути на Січ. При ньому зібралося було коло 2500 козаків та мав він ще коло себе трохи шляхти і своїх гайдуків.

Зборовський нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив і про нього не варто було б і згадувати, коли б його перебування на Запорожжі не було списане його приятелями поляками і не освітило нам життя Запорозької Січі у ті часи.

Місія Зборовського скінчилася невдало. Він утік з Січі, а король Степан Баторій покарав його потім смертю, за звинуваченням в політичних інтригах.

Перші реєстри. Іван Бадовський.

Звивши собі свою «січ» (засік, городок) за Дніпровими порогами, уже тоді козаки звали себе «січовиками» й «запорожцями» й різко порвали звязки з пограничними старостами, обороняючи свою незалежність від кожного, хтоб на неї не наставав…

( Читати далі )

Самійло Кішка (перше гетьманування)

Скоро після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з'являється оспіваний в народній думі гетьман Самійло Кішка. Родом Кішка був з Канева, козакувати почав, певно, біля року 1550, у добу тяжких обставин козацького життя, під час же війни та походів Вишневецького він набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він завзявся доробити те, що не вдалося Вишневенькому, а саме: відкрити запорожцям, шлях на море. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав запорожцям шлях до моря, та, певно, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток про жоден похід козаків на море за часів Байди. Кішка ж схотів використати здобутки свого попередника і почав лагодитись до походу на море та будувати чайки.

( Читати далі )

Дмитро Вишневецький-Байда

Першу Січ чи власне городок на Запорожжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приляг до «козакування» і боротьби з татарами. В 1553 р. Вишневецький зібрав «роту» козаків із погряничних осель, більш ніж 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав ізвідтіль воювати з татарами. Виправлявся далеко у степи, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більш ніж дотеперішні козаки-уходники. Тимто татари рішили його замок зруйнувати. У січні 1557 р. кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю, 24 дні облягав замок, але не добув його й мусів відступити. Аж у літку вдруге із ще більшою силою прийшов на Запорожжя й таки переміг Вишневецького. Козацькій залозі не стало харчів, козаки почали розбігатися і князь Дмитро мусів покинути Хортицю. — Татари укріплення зруйнували.

( Читати далі )

Ми - українці і повинні пам'ятати хто ми і звідкіля наші корені.

З давніх — давен людям відомо: «дерево життя» — це гілочка, на якій ростуть три листочки, перший — символ минулого часу, другий — сучасного, третій — майбутнього часу.

Зображення «дерева життя» зустрічаються на давніх каменях і свідчать, що люди в сиву давнину знали про нерозривний зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього. Усе навколошнє — це наслідок минулих подій, а в тому, що відбувається нині, зароджується майбутнє.

( Читати далі )

Листи запорожців султани не отримували

Зате їх читали і перекладали в Австрії, Польщі, Франції, Канаді, Росії



Триста вісімдесят років тому було створено перший варіант найпопулярнішого за межами нашої країни літературного твору, написаного українською мовою.

Скільки-скільки? — здивовано перепитає читач. — Та ще зі школи всі знають, що першим таким твором була “Енеїда” Котляревського, яка вийшла щойно 202 роки тому!..”

Переконувати вас у цьому, шановний читачу, міг лише той вчитель, який не читав надруковані скупими тиражами антології української поезії XVI-XVII ст. Або не наважився розповісти про зміст цих збірників, бо про твори, що увійшли до них, не було сказано жодного слова в шкільних підручниках.

Наприклад, про написану розмовною українською мовою задовго до Котляревського баладу, яку філолог Олександр Потебня відшукав аж в датованій 1571 р. чеській граматиці й яку читач знайде також на 365 сторінці VI тому “Історії України-Руси” М.Грушевського. Не згадували підручники й про написані тією ж мовою та надруковані в 1609-1619 рр. у польських збірках “Трагедію руську” й “Пісню козака Плахти”, що також увійшли до згаданих антологій.

Задовго до того, як “Енеїда” остаточно витіснила з української літератури старослов’янську мову, обходилися без неї й запорозькі писарі, коли писали листа турецькому султану. Оскільки він справляє цього року ювілей, зупинимося на ньому трохи докладніше.

Як офіційний дипломатичний документ його розвінчав ще академік Костянтин Харлампович (1870-1932). Провівши власні дослідження, з ним погодилися як українські історики Григорій Нудьга й Леонід Махновець, так і їхні польські й російські колеги — відповідно М.Євстахович і М.Інгльот та А.Орлов і М.Каган.

Ось їхні аргументи. По-перше, про жоден лист запорожців нема жодної згадки в султанських архівах, у яких вели педантичний облік всієї дипломатичної пошти. До речі, ні в стамбульських, ні у варшавських архівах не знайдено й ще одного образливого листа султану, підписаного польським королем Сигизмундом ІІІ. Дійшов до нас цей “документ” лише в козацькому літописі Самійла Величка, а отже, його також написали козаки, не збираючись відсилати адресату.

По-друге, листи запорожців, що їх отримали правителі інших держав, засвідчили, що вони, навіть у гніві, уникали в дипломатичному листуванні таких епітетів, як “кат”, “свиня”, “собака”. Їх українці дозволяли собі якраз у популярних тоді пародіях на документи.

По-третє, справжній документ не міг мати стількох варіантів, скільки їх має “Лист запорожців...”. Та й підписали їх різні автори (отаман Захарченко, кошовий Іван Сірко, просто “низові козаки”), адресовані різним султанам (Осману, Ахмету ІІІ, Ахмету IV та іншим), датовані різними роками (1600, 1619, 1620, 1621, 1667, 1677, 1678, 1696, 1713, 1720, 1733 та іншими).

Оскільки датований 1600 р. варіант адресовано Ахмету ІІІ, який правив у XVIII ст., а датований 1619-м записано з усних переказів в ХІХ ст., то Г.Нудьга дійшов висновку, що найдавніший варіант “Листа запорожців турецькому султану” створено 1620 р., тобто 380 років тому.

А найпопулярнішим твором української літератури за межами нашої країни його можна визнати хоча б тому, що вперше “Лист запорожців...” надрукували 1683 р. у Відні (німецькою мовою), щоб додати натхнення оборонцям австрійської столиці від кількасоттисячного турецького війська. І, підбадьорені дошкульним “Листом запорожців турецькому султану”, віденці відбивалися доти, доки українець Юрій Кульчицький з-під Самбора не пробрався крізь позиції ворога до австро-польсько-українського війська зі звісткою, що виснажені голодом оборонці Відня потребують підмоги. Оскільки про Кульчицького відомо, що він був перекладачем, то ймовірно, що саме йому завдячуємо першим перекладом “Листа...” іноземною мовою.

Ще до того, як його надрукували 1843 р. українською (як додаток до “Історії Малоросії” М.Маркевича), він вийшов 1841-го польською (в часописі “Львов’янин”). Віршований переклад “Листа...” французькою виконав сам Гійом Аполлінер, англійською — канадка Флорін Лайвсей, а російською з нього “списували” 1637 р. власний лист туркам донські козаки й 1774-го — ультиматум оренбурзькому губернатору — Омелян Пугачов.

Наразі ніхто ще не здогадався занести “Лист...” до Книги рекордів Гіннесса.А могли б, адже якщо художники й зображали процеси створення інших літературних творів, то навряд чи працювали над цими полотнами довше від Іллі Рєпіна, який присвятив картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану” 15 років свого життя!

Докладніше читач зможе дізнатися про “Лист запорожців...” у книзі Г.Нудьги “Літературними шляхами”. Розшукати її, втім, буде непросто, бо видали її 1990 р. тиражем лише 12 тис. примірників. До речі, повість-есе цього ж автора “Не бійся смерті” про поетів Івана та Олену Журавницьких, які віршували розмовною українською мовою ще 1565 р., вийшла 1991 р. тиражем 15 тис. примірників.

Як ви гадаєте, шановний читачу, чому радянській владі так розходилося, щоб якомога менше українців дізналося, що українську літературу розмовною українською мовою було започатковано ще до Котляревського? Чи не тому, щоб ця література виглядала сиротливим, штучним, а відтак тимчасовим явищем без коріння й, отже, майбутнього? Що якби не Котляревський, то наші предки так і не відчули б потреби писати своєю розмовною мовою? Боялися, що будь-хто тоді зрозуміє, який народ і чия мова були первинними від Чорного моря і до Карпат.
  • 0
  • 19 апреля 2010, 10:07
  • beme
  • 2

Козацька слава (частина 4)


Козак-бандурист. Ф. Стовбуненко, олія, 1890 рік.


Запорожець. А. Манастирський, олія, 1932 рік.

( Читати далі )