Великий Льох. Тарас Шевченко

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ (Містерія)

Положил еси нас [поношение]
соседом нашим, подражнение и
поругание сущим окрест нас.
Положил еси нас в притчу во языцех,
покиванию главы в людех.
Псалом 43, ст. 14 й 15.

Три душі

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди.
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали.
Бо так сказав Петрові бог:
«Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох».

( Читати далі )

З передсвіта до вечора. Тарас Шевченко

З ПЕРЕДСВІТА ДО ВЕЧОРА



З передсвіта до вечора,
А з вечора до досвіта
Летить стріла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Тріщать списи гартовані
В степу, в незнаємому полі,
Середи землі Половецької.
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засіяна,
А кровію политая.
І журба-туга на тім полі
Зійшла для Руської землі.

( Читати далі )

Іржавець. Тарас Шевченко

ІРЖАВЕЦЬ

Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордієнко…
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не стриміли б списи в стрісі
У Петра у свата
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий…
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матер божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.

( Читати далі )

“КОХАЙТЕСЯ, ЧОРНОБРИВІ!”

Лист перший

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе і в нас, єй же Богу, зачало на зиму. А то все, віриш, брате, з дому було не вийдеш — такий срач. Кругом багно і блядське самодержавіє. А я, брате, як згадаю, бува, нашу благородну кумпанію — тебе, мене, старого Щепкіна, і руки в мене опускаються. Не забувай же мене, та не мовчи. Твій Тарас”.

Лист другий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а від тебе — ні слуху, ні духу. Не гоже тобі, батькові нашому, уникати общественних нагрузок. Ти там собі не знати що робиш, а тут же, братіку, руїна, ідіть його. І всяке тобі гімно лізе ту руїну розбудовувати. Було сяду, і руки мені опускаються. Та Щепкін старий, курвий син, припреться з самого ранку, і все мені: “Голубе мій сивий, голубе мій сивий!” Я йому кажу: “Не називай мене голубом”. А він далі своєї. Не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист третій

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе і в нас, єй же Богу, вже зима, а навколо багно і самодержавіє, і руки опускаються. Україна, блін, у нас одна, на фіґ, і нам за ню треба боротись. Тому цілуй за мене старого Щепкіна, та не мовчи. Твій Тарас”.

Лист четвертий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а письом нема. Скоро й Різдво Христове, а ти, брате — ні слухом, ні духом. Тобі добре — ти там не знати що робиш, а тут же, бля — руїна. Культура, брате, в упадку, просвітительства ніякого. Ще й всяке гімно лізе. Ось учора, приходить до мене старий Щепкін, і починає, курвий син: “Голубе мій сивий” та “голубе мій сивий”! І що ти йому, брате, скажеш — йому ж хоч кажи, хоч не кажи, прямо руки опускаються. А ти, брате, переказують, з жидотою плутаєшся. Не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист п’ятий

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе вже і Різдво на носі, а від тебе — ні письма, ні привіту. І сиджу я тут, а навколо мене, братіку, багно і блядське самодержавіє. Та й сам ти, братіку, говорять, сидиш і усугубляєш нашу руїну. Та й прізвище в тебе таке дурнувате, що в мене аж руки опускаються. То я й бачу, що двоє нас і полишилось — я та старий Щепкін. Бувай же, брате, здоров, та не мовчи. Твій Тарас.

P.S. Перечитав недавно твою повістину, і скажу тобі откровенно: гімно, братіку, істинно тобі кажу — гімно, в мене аж руки опускаються”.

Лист шостий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, а навколо руїна, і всяке гімно лізе. Ти там собі не знати що робиш, віршики шкрабаєш, з жидотою плутаєшся, і на наше просвітительство кладеш. То ж я і бачу — лишився я, братіку, сам. З ким же мені і зачинати просвітительство? Не зі старим же Щепкіним. Прямо руки, понімаєш, опускаються. То ж бувай здоровий, та не мовчи. Твій Пантелеймон”.

Лист сьомий

“Друже мій, Пантелеймоне Олександровичу! Отсе вже, єй же Богу, сидів я у своєму багні і самодержавії, та й думаю: а що би це мені та не привітати з Різдвом всіх вас, курвиних синів — і тебе, і старого Щепкіна. Бо скільки нас і лишилось. То ж вітаю вас, братці, бувайте здорові, та не мовчіть. Ваш Тарас”.

Лист восьмий

“Дорогенький мені, батьку Тарасе.

Зима вповні, то ж я і думаю — а є ще порох у порохівницях! Дай, думаю, привітаю батька нашого, ідіть його, з Різдвом. Бо все це, братіку, гімно — і моє просвітительство, і твоя жидота, і старий Щепкін, а нас же з тобою, брате, тільки двоє і лишилось. То ж бувай же здоровий, брате, та не мовчи ж. Твій Пантелеймон”.

Лист дев’ятий

“Таємне повідомлення громадянина Щепкіна М.С.

Ваше сіятельство!

Спішу повідомити Вас, згідно з Вашими рекомендаціями, про перші мої спостереження, з часу прибуття мого за місцем призначення. Гадаю, ваше сіятельство, Ви зможете винести з них потрібну інформацію і використати їх для пользи нашого отечества.

Отсе, єй же Богу, зима вповні, а від Вас — ні слуху, ні духу, а я сиджу тут у багні, і всяке, перепрошую, гімно, ще мною і понукає. Біда, батьку, прямо руки опускаються, яка біда і руїна. Бо Україна, голубе мій сивий, у нас одна, і нам, друже, незважаючи на Ваше блядське самодержавіє, треба за ню боротись, бо тільки двоє нас і лишилось. То ж, братіку, не мовчи, ідіть його. З повагою, іскренній і єдиний — Щепкін М.С.”